24/06/2026
Ромашкове пророцтво
У полі ромашок біліла ніч.
Не настала —
лише наближалась,
торкаючись трав
холодними пальцями сутінків.
Хтось зірвав ромашку.
І поле цього не помітило.
Поле звикло до людських питань.
До тих, що вимовляють пошепки.
До тих, які страшно ставити вголос.
Пелюстки падали одна за одною.
Повільно.
Наче від дерева часу
відривалися роки.
— Любить…
І серце ставало сміливішим.
— Не любить…
І тіні довшали.
— Любить…
І зорі сходили над обрієм.
— Не любить…
І вже сама ніч слухала уважно.
Коли впала остання пелюстка,
стало так тихо,
ніби світ почув вирок.
Та мовчали лише люди.
Ромашки мовчали інакше.
Вони знали:
навколо стояли тисячі ромашок,
тисячі білих голосів.
Та людина почула лише один.
Той,
що збігався з її страхом.
І місяць,
старий свідок усіх Іванових ночей,
сховався за хмарою.
А вітер торкнувся поля.
І тисячі ромашок
одночасно здригнулися в темряві.
Наче відповідь була.
Але вже не для того,
хто питав.